Наше Кредо Репортаж Vox populi Форум Сотрудничество Подписка
Сюжеты
Анонсы
Календарь
Библиотека
Портрет
Комментарий дня
Мнение
Мониторинг СМИ
Мысли
Сетевой навигатор
Библиография
English version
Українська версiя



Лента новостей
БиблиотекаАрхив публикаций ]
Распечатать

Віталій Шумило, Володимир Чистяков. Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим князівством Литовським. [история Церкви]


Суперечки навколо Київського митрополичого престолу, згодом розділеного на Київський та Московський, стали однією з нагальних проблем історії Руської Церкви в XIV-XV століттях і одним з ключових моментів у біографії знаного східнослов’янського книжника грецького походження, митрополита Київського і всієї Русі Фотія. Ми розглянемо діяльність Фотія у світлі проблеми розділу Київської митрополичої кафедри на початку XV ст. між Великим князівством Московським та Великим князівством Литовським у працях українських та російських дослідників. Саме на початок XV ст. прийшлося особливе загострення конфліктної ситуації, що на певний час призвело до існування двох митрополитів Київських і всієї Русі – Фотія у Московії та Григорія Цамблака у Русько-Литовському князівстві.

Київська митрополія відчула певне відсторонення архипастирів від управління місцевими справами ще з XIII ст., після розгрому Київської Русі та зруйнування Києва монголо-татарами. З самого початку правління митрополита Кирила III (був предстоятелем Руської Церкви з 1242 до 1281 рр.) виявляється найбільш характерна риса його керування митрополією – він майже не буває в кафедральному зруйнованому Києві, але присвячує більшу частину свого часу поїздкам по Русі. Наступником Кирила на Київській кафедрі був святитель Максим, грек, котрий у 1299 р. вирішив перебратися із розореного Києва на північ Русі, до Володимира-на-Клязьмі, залишаючи за собою титул митрополита Київського як предстоятеля єдиної Руської Церкви.

Після Максима митрополитом Київським став святитель Петро, волинянин за походженням, який з 1322 р. практично безвиїзно живе в Москві. По суті, цей крок митрополита Петра поклав початок управління Київською митрополією безпосередньо з Москви та зростання Московії як потужної держави на півночі Русі, що зрештою й призвело до розділення єдиної Київської митрополії на Московську та Київську (а Руської Церкви, відповідно, на Російську та Українську). Саме після цих самовільних перенесень митрополичої кафедри, литовські, київські та галицькі князі, оскільки їх територія належала до окремої від Московського князівства держави, неодноразово намагалися здобути собі й окремого митрополита із осідком у Києві чи Львові.

Проблема розділу Київської митрополичої кафедри особливо гостро постала у першій половині XV ст., за митрополита Фотія. Цією проблемою у тій чи іншій мірі цікавилося багато дослідників. Одним із перших серед дореволюційних істориків увагу діяльності Фотія приділив митрополит Макарій Булгаков (1816-1882). З
сучасних російських дослідників слід виділити Геліана Прохорова, котрий уклав загальну біографію Фотія; Євгеній Ломізе досліджував те, як питання унії вплинуло на церковні розділення XV ст.; Олександр Бобров вивчав ймовірність того, чи був митрополит Фотій замовником літописного зводу 1418-1419 рр.; Анатолій Турилов висвітлив діяльність Фотія у контексті церковної політики XV ст.; процес розділення Київської митрополії на початку XV ст. також досліджував Вадим (Григорій) Лурьє. В узагальнюючих працях з історії Церкви та історії української літератури про діяльність Фотія писали українські дослідники Іван Власовський, Юрій Пелешенко, архиєпископ Ігор Ісіченко та Василь Ульяновский, а також російські історики Церкви Петро Знаменський, Антон Карташов, Євген Сумароков, Микола Тальберг та інші. Досить докладно діяльність митрополита Фотія висвітлив Михайло Грушевський в «Історії України-Руси».

Маємо зауважити, що постать митрополита Фотія, як і його опонента митрополита Григорія Цамблака, в історіографії вважається неоднозначною.

Як відомо, після смерті митрополита Київського і всієї Русі Кипріяна у 1406 р. гостро постало питання про вибори нового предстоятеля головної митрополичої кафедри. Карташов зазначає, що у самий рік смерті Кипріяна великий князь московський Василій посварився з очільником Великого князівства Литовського Вітовтом, й межи ними почалася війна [1]. Поміж князів не було й не могло бути згоди у питанні поставлення нового Київського митрополита, єдиного для обох держав, оскільки кожен з них волів бачити головну кафедру Руської Церкви (й її очільника) у себе, а не у супротивника. Як вказує Власовський, Вітовт був доволі байдужим до релігії й у відносинах до Церкви виходив з суто політичних міркувань [2]. Вочевидь, політичні мотиви були і в основі боротьби Вітовта за окремого православного митрополита у ВКЛ. Архиєпископ Ігор Ісіченко також вказує на те, що Вітовт прагнув унезалежнити Київську митрополію від політичного впливу Московського князівства [3]. Зрозуміло, московський князь Василій в боротьбі за перебування Київського митрополита у Московії, а не в ВКЛ, керувався не менш політичними мотивами, й у свою чергу прагнув унезалежнити митрополичу кафедру від політичного впливу Русько-Литовського князівства, підпорядкувавши Київського митрополита Москві. В боротьбі за Київську митрополію зіштовхнулися політичні інтереси двох досить сильних держав, які вважали себе спадкоємицями Київської Русі та, відповідно, заявляли своє право й на Київську митрополичу кафедру. В такій складній ситуації Київський митрополит мав займати політичний нейтралітет, стоячи як би «над сутичкою», в однаковій мірі проявляти архипастирську турботу щодо Литовської і Московської Русі та не приймати політичного протекторату жодної з протиборчих сторін. Чи так це було в дійсності?

Карташов вказуває на те, що призначення на посаду Київського митрополита саме Фотія – грека-візантійця – було дещо несподіваним, оскільки «весь хід подій схилявся до того, щоб остаточно закріпити практику возведення в митрополити кандидатів – обранців місцевої руської влади» [4]. В першу чергу, на факт обрання Фотія очільником Руської митрополії вплинув московський князь Василій, син Димитрія Донського; він безпосередньо звернувся до Константинопольського патріарха Матфія з проханням прислати митрополита із середовища греків. Перед тим литовський князь Вітовт сам обрав собі кандидата в митрополити – полоцького єпископа Феодосія, також грека, і відправив його до Царгороду, прохаючи: «Поставте його нам митрополитом, щоб він сидів на столі Київської митрополії за старим звичаєм і будував Церкву Божу по-давньому, як наш, тому що, волею Божою, ми володіємо тим містом Києвом» [5]. Проте, Константинополем було задоволено прохання московського князя, і на кафедру митрополита Київського і всієї Русі був поставлений Фотій. Ймовірно, помилка Вітовта полягала в тому, що він відправив до Константинополя заздалегідь обраного кандидата, свого ставленика, в той час як більш гнучкий і  дипломатичний Василій дав можливість грекам призначити власну креатуру. Для московського князя важливим був не конкретний кандидат на кафедру Київського митрополита, а сам факт того, що в суперечці Великого князівства Московського з Великим князівством Литовським Константинополь обрав Москву, а не Вільно. В Константинополі зрозуміли посил Москви і призначили Фотія, людину, цілком віддану інтересам візантійського імператора і Константинопольського патріархату, тим самим створивши прецедент на багато століть вперед, de facto затвердивши поділ Київської митрополії, яка, de jure, була ще єдина.

Рік народження майбутнього митрополита невідомий, проте достеменно відомо, що він походив із старовинного візантійського міста-фортеці Монемвасія (півострів Пелопоннес). Згідно його Духовної грамоти, ще з юності він відмовився від світського життя і постригся у монахи під духовним керуванням старця Акакія. У 1397 р. Акакій був поставлений у митрополита Монемвасії, а Фотій, зазначає Прохоров, «став при ньому чимось на зразок єпархіального чиновника» [6]. Як вказує дослідник, одного разу, перебуваючи за дорученням Акакія у Константинополі, Фотій «несподівано для самого себе і всупереч його супротиву 1 вересня 1408 р. був рукопокладений патріархом Матфієм у митрополита “Київського і всієї Русі”» [7].

Причиною відмови Царгородського патріарха Матфія та візантійського імператора Мануїла князю Вітовту історик вважає уявлення візантійців про те, що постання Києво-Литовської митрополії відділило б її від загальноруської (у Прохорова – «всеросійської») митрополії Київської і всієї Русі. На думку дослідника, за задумом Константинопольської патріархії Фотій повинен був підтримувати єдність Руської митрополії, незважаючи на політичне розділення території бувшої Київської Русі. Можливо, в Константинополі дійсно міркували саме так, виходячи з власної концепції церковно-політичної єдності Ромейської (Візантійської) імперії,
калькою переносячи свої уявлення на Русь, проте з тексту звернення Вітовта аж ніяк не випливає, що Вітовт задумав поділ єдиної Руської митрополії на дві частини, а руських архиєреїв в ВКЛ, які обрали свого кандидата на київський престол, єдність Київської митрополії не хвилювала. Окрім того, ідея «збереження єдності Руської митрополії» не пояснює цілком, чому Константинополь віддав перевагу Москві, а не Києву, тобто Московському князівству перед Русько-Литовською державою. У цьому протистоянні Константинополь не був нейтральним. Вибравши одну зі сторін, як уже було сказано вище, греки, свідомо чи ні, спровокували-таки поділ Київської митрополії, який незабаром і трапився.

Імовірно, саме з цієї причини (ідеї церковної єдності Русі), за наказом митрополита Фотія, – на думку Боброва – було створено загальноруський митрополичий літописний звід 1418-1419 рр. Як пише Бобров, «виконавцем роботи з написання ряду повістей для включення в цю видатну пам’ятку літописання був, вірогідно, чернець Троїце-Сергієвого монастиря Єпіфаній Премудрий, а “замовником” написання твору в цілому – митрополит Київський і всієї Русі Фотій, тому ми і називаємо його “Літописний звід митрополита Фотія”» [8].

Слід сказати, що думки дослідників у питанні датування подій значно розходяться. Це стосується передусім дати обрання Фотія Київським митрополитом: Карташов та Прохоров називають 1 вересня 1408 р. [9], Власовський – 1 вересня 1407 р. [10], Пелешенко – 1 вересня 1409 р. [11]

Через рік після висвячення на митрополита Фотій прибув до Києва – кафедрального міста Руської Церкви. Як вказують Власовський та Ісіченко, Вітовт спочатку не хотів приймати Фотія, проте згодом таки прийняв його як митрополита після обіцянки останнього проживати в Києві та опікуватися Православною Церквою в Литовській Русі [12]. Втім у працях Карташова та Прохорова цей факт не згадується. Українські дослідники зазначають, що Фотій обіцянки не дотримав і незабаром переїхав до Москви (Власовський вказує на місяць перебування Фотія у Києві [13], Ісіченко – на перебування Фотія менше одного місяця взагалі у Литві [14]). Власовський саме факт перебування Фотія в Москві, а не в Києві, ставить за одну з головних причин подальшого конфлікту [15]. Відповідно, дискусійним є й друге «хронологічне» питання – де і скільки часу провів Фотій до свого від’їзду до Москви. Так, Пелешенко вказує на перебування Фотія у Києві протягом семи місяців [16], Прохоров – близько півроку [17].

Першою справою, якою зайнявся Фотій опісля прибуття до Москви у квітні 1410 р. (Прохоров зазначає, що переїзд митрополита з Києва до Москви було приурочено до Великодня, який в 1410 р. святкувався у квітні), митрополит Макарій Булгаков називає піклування про паству, яка протягом чотирьох років була позбавлена архипастирського (тобто митрополичого, оскільки в Московській Русі не бракувало власне архиєреїв) окормлення [18]. Втім, паства в Литві не менш за московську потребувала митрополичого опікування, тому такий стрімкий переїзд митрополита до Москви, напевно, повинен пояснюватися не тільки пастирською турботою про вірних.

В контексті нашої теми не можна обійти увагою таке важливе питання, як тісні відносини, що існували поміж митрополитом Фотієм і Константинопольською церковною та світською владою; цієї проблеми торкались Ніколай Іоаннідіс та Геліан Прохоров. Зокрема, останній вказував, що в 1411 р. (або 1414 р.) за посередництва Фотія було укладено шлюб між дочкою московського князя
Анною та спадкоємцем візантійського престолу Іоанном, завдяки чому між Царгородом та Москвою встановився не тільки церковний та політичний, а й династичний зв’язок [19].

У праці «Відносини Константинопольської Церкви з Росією у XV ст.» грецький дослідник архимандрит Ніколай Іоаннідіс вказує на те, що під час підготовки унійного собору з питання об’єднання Західної та Східної Церков (який згодом відбувся у Флоренції) патріарх Іосиф ІІ сподівався на значну фінансову допомогу Москви [20]; більше того – Москва мала взяти на себе основну статтю витрат з православної сторони, і забезпечити це мав митрополит Київський і всієї Русі Фотій: «Бо приїде Фотій Російський з великими коштами і з сумою більше ста тисяч червінців, імператор з легкістю зможе отримати від нього з цих грошей п’ятдесят тисяч», – цитує Іоаннідіс слова патріарха Іосифа в переказі візантійського історика, диякона Сильвестра Сіропулоса [21]. «Безсумнівно … що візантійці сподівалися на допомогу митрополита Фотія, який, будучи греком за походженням … знаходився в тісних відносинах з Матір’ю Церквою та її видатними духовними постатями», – робить висновок грецький дослідник [22]. Вочевидь, такої допомоги від литовського князя Вітовта Константинополь очікувати не міг.

Згодом московський князь через посередництво митрополита Фотія віддячив імператору та патріарху й надав Константинополю великий грошовий дарунок, формально – для монастиря Пантократор, але з тим, щоб зять князя візантійський імператор Іоанн міг застосувати ці кошти для власних потреб. Ось як про це пише грецький історик: «Його прихильність Матері Церкві видно і з того грошового подарунка, який він зробив для монастиря Пантократор і завдяки якому імператор Іоанн VIII зміг приїхати на Флорентійський Собор в красивому дорогому екіпажі», і далі цитата з візантійського джерела: «Цар отримав багато золотих, які пан Фотій
Руський пожертвував на [обитель] Христа Пантократора, використав на власні потреби й зробив собі вишиту золотом нашивку на кареті, а на ефетиріди своїх фургонів – вишиті золотом шати із хвилястої золотої тканини, щоб, прямуючи таким чином по Італії, придбати там славу великого государя» [23].

Прибувши до Москви, Фотій виявив, що митрополиче господарство перебувало у вкрай занедбаному стані, а після нашестя хана Едигея в 1408 р. ще й було значною мірою розкрадено й знаходилося у володінні князів та бояр. Тому відновлення на Москві митрополичого господарства було для нового митрополита нагальною задачею. Цікаво, що заради цього він не побоявся увійти в конфлікт з московським князем Василієм і навіть послав йому дві грамоти, в яких дорікав князеві в тому, що той «Церковь Божию уничижил … насилствуя, взимая неподобающая», ставлячи в приклад благочестивих візантійських імператорів, князів-предків та батька Василія – московського князя Димитрія Донського [24].

Митрополит Макарій, Карташов, Прохоров загалом позитивно оцінюють діяльність митрополита Фотія у цьому напрямку [25]. Макарій, приміром, зазначав: «Фотій із запалом приступив до збирання розкраденого, і опісля багатьох клопотів і неприємних сутичок із людьми сильними і знатними досяг бажаного, хоча і нажив собі багато ворогів» [26]. Як приклад можна вказати на повернення у 1413 р. до митрополії села Кудринське [27].

На думку цих дослідників, саме активна діяльність Фотія у справі відновлення московського митрополичого господарства й зумовила появу наклепів на митрополита, що призвело до загострення стосунків з великим князем Василієм, й навіть із правителем Русько-Литовського князівства Вітовтом [28]. Зокрема, у Никонівському літописі під 1414 р. про конфлікт з московським князем сказано: «Возсташа неблазии человецы на Фотия митрополита и сотвориша на него клеветы к сыну его великому князю Василию Дмитриевичу, многож клевет нанесоша Фотию митрополиту на великаго князя и ссориша их и сотвориша нелюбие» [29].

Конфлікт з Вітовтом докладно описують Грушевський, Власовський та Ульяновський [30]. Вони відзначають, що митрополит Фотій саме збором данини з русько-литовських земель підбурив проти себе великого князя литовського, головного ініціатора майбутнього розділення Київської митрополичої кафедри. Як зазначає Ульяновський, за часів Фотія на києво-руських землях «церковні справи занепадали, єпархії хиріли, зменшувалася кількість вірних, нагляду вищої духовної влади за справами духовними майже не існувало» саме через те, що Київський митрополит «сидів у Москві» [31]. Дослідник звертає увагу на той факт, що у Великому князівстві Литовському «українська й білоруська людність десятиліттями не бачила свого наставника. Разом з тим, митрополити з Москви збирали податок з литовської території, і це викликало незадоволення місцевої влади» [32], – не тільки світської, але й церковної. За таких обставин, митрополичого господарства, подібного до московського, у Києві не було і бути не могло, й місцеві мешканці розуміли, що їх кошти йдуть на зміцніння сусідньої, часом ворожої (адже події відбуваються під час війни між князями Вітовтом та Василієм), держави.

Так, у грамоті Вітовта написано: «Размотрели есмо издавна, штожь митропольи Киевской Церковь не строится, но скудеет: митрополитов колько было за нашу память? Церкви не строили, как было издавна. Но сколько церковных приходов поемлючи, на иная места носили и давали. Иконы честны, златом окованы и иная многа ценная, и всю честь церковную Киевской митрополии инде относили» [33]. Грушевський більш докладно подає відомості зі скарження великого князя: «позаберали й повиносили церковні річи й сьвятости: страсти Христові, скиптр і сандалії Богородиці, святі ікони золотом ковані, й инші дорогоцінні річи, всю церковну касу київської митрополії, що постарали ся й подавали Церкві давні князі на свою честь і память, срібло й убори церковні – хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?» [34] І далі, пише Грушевський, в грамоті звинувачено самого митрополита Фотія в тім, що він «хоч пообіцяв Вітовту, не жив у Києві, і ще гірше спустошив митрополію» [35].

Такий ретельний перелік церковного майна, що було вивезене митрополитом Фотієм та його попередниками з литовської Русі до московської, свідчить, на нашу думку, про те, що князю могли бути надані докладні реєстри «позабираного» разом зі скаргою місцевих єпископів та духовенства на московського ставленика. Все це означає, що не лише великий князь був обурений поведінкою Київських митрополитів й, зокрема, Фотія, який не дотримав свого слова і не зостався в Києві, а й самі литовсько-руські православні були невдоволені тим, що їх предстоятелі-митрополити, хоча й носили титул «Київських і всієї Русі», але турбувалися лишень про її московську частину.

Так чи так, але конфлікт між митрополитом Фотієм та великим князем Вітовтом продовжував наростати. У 1411-1412 рр. Фотій ще зміг безперешкодно відвідати Литовсько-руське князівство, де 8 вересня 1412 р. висвятив єпископа луцького Євтимія [36], деякий час перебував на Волині й Галичині [37], проте далі суперечності досягли критичної межі. Коли в 1413 р. Фотій захотів, як пише Прохоров, «або примиритися з Вітовтом, або піти до Константинополя для зустрічі з патріархом, його було пограбовано й відправлено до Москви» [38]. Власовський вказує саме на збирання Фотієм данини з українсько-білоруських парафій як головну причину його пограбування та відправлення до Москви. Вітовт, цитує Власовський Никонівський літопис, «не любив цього [збору данини], щоб з його області в іншу область данини виносили, і розгнівався на Фотія-митрополита та наказав зі всього його ограбувати та ні з чим на Москву відпустити» [39]. Вірогідно, це була «остання крапля» терпіння. Як пише дослідник, «поступовання митрополита Фотія викликало нову акцію князя Вітовта у справі створення окремої литовської митрополії» [40].

В 1414 р. Вітовт скликав Собор з русько-литовських єпископів (полоцького архиєпископа Феодосія, чернігівського Ісакія, луцького Діонісія, туровського Євтимія, смоленського Севастіяна, володимирського Герасима та холмського Харитона) для поставлення на Литовську Русь окремого митрополита. Питання легітимності церковного собору з поставлення для ВКЛ окремого від Москви Київського митрополита є найбільш дискусійним та неоднозначним.

Скликавши русько-литовських єпископів, як зазначають більшість дослідників, Вітовт відрядив послів до Константинопольського патріарха Евтимія (1410-1416) з проханням поставити Київським митрополитом Григорія Цамблака, якого хотів бачити на Київському престолі ще святитель Кипріян. Цікаво, що, приміром, Воскресенський літопис дещо інакше інтерпретує цю подію: «…и поставиша его [Григорія Цамблака], мєсяца ноября 15 день, не по правиломъ святыхъ, не шля къ Царюграду» [41]. Аналогічні дані подає також Софійський другий літопис [42]. Слід, однак, зауважити, що обидва літописи походять з Північної Русі й відображають офіційну точку зору великих князів московських та їх церковної політики. Як причину свого прохання Вітовт – мотивуючи свою просьбу «жалобами многими» на митрополита Фотія – вказував на те, що Фотій не опікувався справами русько-литовських єпархій і переносив до Москви майно Київської митрополії.

Свідчень про життєвий шлях Григорія Цамблака збереглося не так багато. Григорій походив із аристократичного роду Цамблаків, різні представники якого обіймали високі посади у Візантії, Болгарії та Молдові. Зараз переважною більшістю вчених прийнята думка, що майбутній митрополит народився близько 1364 р. у тогочасній столиці Болгарії Тирнові. У тому ж місті, як зазначає Пелешенко, він здобув чудову освіту, яку згодом, на думку дослідника, продовжив на Святій Горі Афон [43]. За викликом митрополита Київського і всієї Русі Кипріяна він поїхав до Москви, але коли Григорій Цамблак був у дорозі, Кипріян помер, і майбутній митрополит залишився у Литві, де здобув симпатії з боку Вітовта через свою вченість. Аналізуючи біографію та велику літературну (проповідницьку) діяльність Григорія Цамблака та ставлення до нього митрополита Кипріяна, Пелешенко пише: «не виключено, що літній митрополит вже попередньо домовився з князем Вітовтом про поділ київської митрополії на московську та литовську, а кандидатом на останню став саме Кипріянів земляк Григорій Цамблак» [44].

Цікавий факт подає Грушевський, покликаючись на один зі старовинних літописів: «Не обійшлося одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з літописних компіляцій, під тим самим роком, де читається звістка про подорож Фотія на Литву – миритися з Вітовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви. Порозуміння не удалося, і справа пішла проломом» [45].

Як пише Знаменський, греки відмовили Вітовту у справі поставлення Григорія Цамблака митрополитом з огляду на тісні зв’язки між князівством Московським та Константинополем [46], зокрема, й через політичний династичний шлюб. З іншого боку, Грушевський, Власовський та Карташов вказували на те, що посольство Вітовта чекало відповіді спочатку до дня Успіння Богородиці 28 серпня 1415 р., згодом до дня св. ап. Филипа (27 листопада), і лише на третьому елекційному соборі в Новогрудку 27 листопада 1415 р. у митрополита Київського і всієї Русі помісним литовсько-руським Собором був поставлений Григорій Цамблак [47]. Власовський оцінює проведення Новогрудівського собору як «звернення до соборного голосу Церкви у цій справі» [48], оскільки русько-литовські архиєреї та духовенство не поспішали з поставленням власного митрополита, сподіваючись на мирне і канонічне вирішення цієї справи з Константинополем. Саме тому робота Собору розтягнулася на цілий рік і пройшла в три сесії.

Софійський перший літопис негативно оцінює діяльність Вітовта з приводу обрання на Київський митрополичий стіл русько-литовським Собором власного кандидата попри те, що Константинополь відмовив в цьому князю та Собору: «…князю великому Витовту тако изволшу по своему хотєнию, собравъ епископы крестьянькыя, иже въ области его живущи, … и тєми епископы постави Киеву митрополита Григорья болгарина…» [49]. На факті самочинності Собору наголошували також російські дослідники митрополит Макарій, Карташов, Тальберг [50]. Саме проголошення окремого литовсько-руського митрополита можна вважати апогеєм конфлікту навколо Київської митрополії.

Дискусійним є також питання щодо вільного/не вільного волевиявлення учасників Новогрудівського собору 1415 р. Зокрема, Софійський другий літопис, відображаючи офіційну позицію московського князя, так описував цю подію: «Тое же осени Витофтъ собравъ епископы …, и рече к нимъ: “Аще не поставите митрополита в моеи области, то злє умрете”. Они же неволею поставиша на Киевє митрополита…» [51]. Інші відомості з цього приводу подає Густинський літопис, автор якого використав староруські, польські, литовські, візантійські та інші відомі йому літописи і хроніки; в статті під 6923 (1415) р. в літописі сказано: «Они же [єпископи-учасники Новогрудівського собору] видяще доброе желаніе князя [Вітовта] повинушася повелєнію его, и согласившеся всє епископы, и весь освященный соборъ, и всє бояре, избраша себе на митрополію благоговєйна мужа Григорія Цемивляка» [52]. Отже, літописи значною мірою відображали суб’єктивне ставлення авторів до бурхливих церковних подій поч. XV ст.

Думку про те, що литовсько-руські єпископи діяли під примусом князя Вітовта, підтримали Карташов, Тальберг [53] та інші російські дослідники. З іншого боку, Власовський наголошував на вільному обранні Цамблака митрополитом [54], а Ульяновський у справі обрання литовського митрополита взагалі головними ініціаторами вважає єпископів, князів та бояр, а не князя Вітовта [55]. Пелешенко вказує на те, що «українські та білоруські єпископи за підтримки князя Вітовта вирішили позбутися церковної залежності від Москви» [56], тобто литовсько-руські архиєреї, обурені поведінкою митрополита Фотія, – який, як вони вважали й писали про це в Константинополь та особисто Фотію, діяв не на користь місцевої Церкви, – в своїй спробі унезалежнитись від московської церковної влади опиралися на великого князя Вітовта. Тут інтереси єпископату та князя зійшлись, тому про примус зі сторони світської влади на церковну в даному випадку навряд чи справедливо казати.

За версією Карташова, литовські єпископи були вимушені виправдовувати свій вчинок у особливій окружній грамоті, «яка є прикладом дуже слабкої аргументації» [57]. В соборному рішенні, як пише Ульяновський, учасники Собору посилалися на Апостольські правила, де зазначалося, що два чи три єпископи можуть обрати й висвятити старшого архиєпископа чи митрополита. Згадувалися «прецедент з Климом Смолятичем й автокефалія Сербської та Болгарської церков» [58]. Собор вважав неприпустимим підкорення Церкви державній, тобто світській, владі, що, на думку соборян, проявлялося у висвяті патріархом призначених імператором митрополитів [59]. Карташов серед аргументів учасників Собору називав також рівну у православних єпархіях благодать Святого Духа та симонію у Константинополі, хоча, як вказував автор, «за день до цього, тобто 14 листопада, вони ще згодні були отримати звідти поставленого їм архипастиря, якби такий з’явився» [60]. Князь Вітовт, у свою чергу, звернувся з окремим посланням до Східних Церков, де писав про численні провини митрополита Фотія, звинувачуючи патріарха та митрополита в тому, нібито призначення Фотія Константинополем відбулося ціною підкупу тощо. Соборну грамоту підписали Феодосій, архиєпископ Полоцький, та єпископи Ісакій Чернігівський, Діонісій Луцький, Герасим Володимирський, Геласей Перемишльський, Севастіян Смоленський, Харитон Холмський, Євтимій Туровський. Грушевський наголошував на тому, що Собор складався не лише з архиєреїв, але й з «духовенства, князів і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода» [61], що засвідчувало вільний характер скликання Собору, дискусій на ньому та прийнятого рішення. Думається, якби Вітовт мав бажання поставити свого митрополита, незважаючи на думку Візантії та православного духовенства ВКЛ, то він зробив би це швидко, єдиним вольовим рішенням, не вичікуючи цілий рік і не збираючи тричі собор, який, до того ж, складався не лише з духовенства, але й з мирян. Для прийняття вольового рішення йому було б достатньо зібрати невелику групу архиєреїв та, натиснувши на них, взяти їх підписи.

Збереглося послання русько-литовських єпископів до митрополита Фотія, написане, як вважає Макарій Булгаков, на Соборі чи після його проведення [62]. У цьому посланні литовсько-руські архиєреї писали митрополиту, що вони «терпіли досі його неправне поводження, але довідавшись й переконавшися про … його учинок, який навіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом» [63]. На думку митрополита Макарія, Фотій імовірно визнавав справедливість обвинувачень, оскільки не виправдовував себе [64], хоча остаточно це питання залишається нез’ясованим.

Оцінки вченими такого явища, як постановлення Григорія Цамблака митрополитом Київським, кардинально різняться між собою. Наприклад, Власовський, Ульяновский, Пелешенко вважають рішення Собору канонічним [65]. Як пише Пелешенко, «варто зауважити, що православні єпархії Великого князівства Литовського мали канонічні права на окремого митрополита, оскільки перебували у фактично самостійній державі» [66]. З іншого боку, Макарій Булгаков, Карташов, Тальберг вважали поставлення Григорія Цамблака митрополитом Київським незаконним рішенням помісного Собору литовсько-руських єпископів [67].

Фотій у відповідь на дії Вітовта та українсько-білоруських архиєреїв видав власне окружне послання «О нынешнем новом разрушении и мятежи церковнем» та на Соборі у Москві викляв усіх єпископів – учасників Собору в Новогрудку. Як вказують Грушевський, Карташов та Прохоров, Фотій у своєму посланні перш за все картав західноруських єпископів, дипломатично не торкаючись головного ініціатора розділення митрополії – великого князя Вітовта Кейстутовича [68]. Швидше за все, Фотій сподівався на примирення з литовським князем, про що він писав так: «надеюсь на человеколюбие Божие, еже быти тому вскоре» [69]. Це може бути, також, побічним свідоцтвом того, що Фотій усвідомлював добровільне волевиявлення русько-литовських єпископів, тому усю провину за «мятеж церковный» він покладав на архиєреїв, а не на князя. У своєму посланні Фотій заперечував обвинувачення Константинопольського патріархату в симонії, у свою чергу обвинувачуючи полоцького єпископа Феодосія та новопоставленого митрополита Григорія у цьому злочині під час спроби поставлення на Київську митрополичу кафедру. Зазначимо побіжно, що матеріальні можливості митрополита Фотія та Григорія Цамблака були далеко не на користь останнього, тому звинувачення Цамблака в симонії навряд чи доречно.

Як відзначав Знаменський, митрополит Фотій розіслав також окружні послання, в яких представляв незаконність поставлення Григорія та вимагав, щоб православні у києво-руських землях не мали з ним спільності як з незаконним пастирем [70]. В Софійському першому літописі вміщено послання Фотія, де митрополит писав: «Тои мятежникъ церковныи зовется митрополитом киевьскым, а поставленъ есть от неправеднаго зборища в литовьском в Новєго-родцє, не избраниемъ святих отець …, но паче мучительскы и самозаконно его сдєяше…» [71]. В зв’язку з цим варто зазначити такий факт: попри невизнання митрополита Григорія Константинополем та проклять з Москви митрополита Фотія, ми не знаємо випадків невизнання Цамблака митрополитом Київським зі сторони власне києво-руського духовенства. Якщо такі поодинокі випадки й мали місце, вони були настільки неістотні, що не позначилися навіть в московських, ідеологізованих і тенденційних, джерелах. Навіть Карташов, найбільш упереджений щодо Григорія Цамблака, вимушений був признати: «з дивною неувагою ставилися в Литві до патріарших проклять, і не ними припинено було заколот, а добровільним видаленням самого Цамблака з кафедри, придбаної ним такою дорогою моральною ціною...» [72]. На нашу думку, це є найбільш переконливим свідченням того, що обрання власного – окремого від Москви – Київського митрополита носило характер добровільного волевиявлення всієї повноти помісної Церкви литовської Русі.

У спробі припинити церковне розділення Київської митрополії Фотію активно сприяв Константинопольський патріарх Евтимій ІІ. Як вказує єпископ Григорій (Вадим) Лурьє, очільник Константинопольської Церкви відлучив Григорія Цамблака від сану, прокляв його та піддав анафемі (Карташов датою цієї події називає 1415 р. [73]), а в Москві анафему Цамблаку за наказом Фотія було включено до щорічного чину Торжества Православ’я [74]. Серед дослідників немає одностайної думки щодо оцінки такої події, як відлучення від Церкви та анафеми митрополита Григорія Цамблака. Зокрема, сам Фотій у своєму окружному посланні писав: «прельщенный Григорьи и порицая (обещая) многая имения, и не послуша его, но и еще из сану священничьства изверже его вселенский патриарх и прокля и едва убежа казни» [75]. З цього уривку можна зробити висновок, що Григорій був відлучений від Церкви ще до свого поставлення на Київську митрополичу кафедру (такої думки дотримується Карташов [76]). Власовський при цьому не згадує про причини анафеми Григорія Цамблака, а Грушевський взагалі піддає сумніву сам факт анафеми, оскільки ми дізнаємося про неї лише з послання самого Фотія: «В Царгороді Цамблака не посвятили. Фотій каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгороді … позбавили священства й прокляли, але це виглядає вже дуже мало правдоподібно», і додає: «Московські історики церкви вірять в тім Фотієві на слово» [77].

Згодом у 1416 р. митрополит Фотій написав про розділення Київської митрополії до Константинопольської патріархії і в тому ж році, зазначає Прохоров, отримав зі своїм же гінцем послання-відповідь [78]. Ломізе акцентує увагу на тому, що новий патріарх Іосиф ІІ знову розглянув справу Григорія Цамблака і направив близькі за текстом послання до Фотія та московського князя Василія [79]. На початку послань патріарх запевнив митрополита та князя у тому, що не буде давати послаблення Цамблаку («никако да не будет от нас послабление»). Далі коротко повідомлялось про рішення Синоду, котрий піддав таки анафемі митрополита Григорія. І нарешті, Фотію пропонувалося якомога швидше прибути до Царгороду для чергового розгляду справи Цамблака, якого, як сподівались у Константинополі, Вітовт змістить на вимогу імператора та патріарха. Слова патріарха підтвердив у своїх посланнях Фотію та Василію й імператор Мануїл ІІ Палеолог, сват московського князя. До Константинополя запрошувався також і Григорій Цамблак, проте обидва митрополити до столиці Візантійської імперії не поїхали.

На думку Лурьє, Фотій не поїхав до Константинопольського патріарха через передчуття того, що Іосиф ІІ збирається визнати обрання Григорія Цамблака митрополитом Київським [80]. Як пише дослідник, «про те, що факт визнання відбувся насправді, говорить той факт, що під час Літургії, котру служив митрополит Григорій під час католицького собору в Констанці (1414-1418 рр.), причащались офіційні посли візантійського імператора» [81]. На мові дипломатії, констатує вчений, це означало, що митрополит Григорій на соборі в Констанці представляв не лише себе особисто й свою митрополію, а, як мінімум, Константинопольський патріархат: «Але після смерті митрополита Григорія патріарх відновлює колишній порядок, і з 1420 року західноруські єпархії знову знаходяться під юрисдикцією Москви [82]. Як слушно зауважує Ломізе, «визнавши Григорія Цамблака, крім урегулювання кризи в Київській митрополії, патріархія забезпечувала перебування в Констанці поряд з імператорськими послами митрополита своєї юрисдикції» [83].

Турилов також відзначав той факт, що патріархія та імператор, маючи потребу у військовій допомозі в боротьбі проти турків і у матеріальній помочі, не були зацікавлені у загостренні конфлікту з Литвою та Польщею [84]. Як вказував дослідник, у Густинському літописі є згадки про те, що патріарх Іосиф ІІ (у Іпатівському літописі згадується патріарх Каліст [85]) врешті визнав обрання Григорія митрополитом Київським [86]. «Ці відомості пізнього українського літописця побічно, але надійно підтверджуються даними джерел по історії Констанцького Собору (вони також свідчать, що визнання Константинополем обрання Г[ригорія] сталося до поїздки Г[ригорія] в Німеччину): в промові, яку митрополит вимовив перед папою, він назвав імператора Мануїла “своїм ясновельможним паном” (“serenissmus dominus meus” – Acta Сoncilii. 1923. Р. 166), а в хроніці Ульріха Ріхенталя відмічена присутність на літургії, яку служив Г[ригорій], членів візант[ійського] посольства (“zwen Hert-zogen von Kriechen” – Richental. 1882. P. 139)», – констатує Турилов [87].

Митрополит Григорій Цамблак, однак, не керував Київською митрополією довго. Історичні свідоцтва, з якими згодні майже всі дослідники, одностайно говорять про смерть вже немолодого митрополита у 1419 р., проте Олександр Яцимірський вважав, що Григорій Цамблак «після таємного залишення митрополичої кафедри» ще прожив більше тридцяти років у Молдові і помер близько 1452 р. у віці 88 років [88]. Митрополит Макарій також допускав імовірність того, що Григорій Цамблак просто «залишив Росію» [89], цієї ж думки дотримувався й Карташов [90]. Натомість Грушевський вважав, що «ця гіпотеза стрічається з поважними трудностями, які не знати, чи удасться їй подоліти» [91].

Після відходу Григорія Цамблака від Київської митрополії Фотію вдалося знову об’єднати під своєю духовною владою всі русько-литовські єпархії. На думку митрополита Макарія, Вітовт міг примиритися з Фотієм з огляду на численні обставини, як от невдоволення багатьох підданих відділенням Литовської митрополії, визволення з в’язниці опонента Вітовта Свидригайла, котрого православні жителі Литви вважали захисником своєї віри тощо [92]. Карташов уважав, що Вітовт визнав владу Фотія через те, що на той час конфлікт Литви з Московією припинився, і замість цього загострилися стосунки Вітовта із Польщею, від якої він бажав відділитися [93].

У 1420 р. митрополит Фотій, як предстоятель єдиної Київської митрополії, їздив до Новогрудку, щоб прийняти участь у переговорах Вітовта з візантійським послом Філантропіном, котрий відвідав Литву після переговорів про унію з імператором Сигізмундом. Як слушно зазначає Ломізе, не виключено, що, подібно до Цамблака в Констанці, Фотій представляв тут інтереси не лише своєї митрополії, але й Вселенського престолу [94].

Після остаточного утвердження на Київській митрополичій кафедрі, Фотій був очільником єдиної Руської Церкви до своєї смерті у 1431 р. Як відзначав Власовський, з огляду на вищеописані події, є безпідставним 1415 р. вважати роком поділу Київської митрополії на Київську та Московську [95]. На думку Турилова, тимчасове розділення Київської митрополії мало велике значення, оскільки певним чином стало прологом до автокефалії Російської Церкви (тобто північної, московської частини КМ) у середині XV ст. [96] Слід зазначити, що суперечки довкола Київської митрополії й надалі не вщухали: після смерті Фотія у Москві обрали кандидатом на Київську митрополичу кафедру рязанського єпископа Іону, в той час як зі сторони Литви у Константинополь був направлений єпископ смоленський Герасим, котрого у 1433 р. царгородський патріарх й висвятив на митрополита Київського і всієї Русі. Після трагічної загибелі Герасима у 1435 р., московський князь знову направив Іону до Константинополя, проте Константинополь вже висвятив на Київську митрополію свого кандидата, грека Ісидора, прихильника унії з Римом – Царгород готувався до Флорентійського собору і йому конче потрібен був власний ставленик на посту предстоятеля єдиної Руської Церкви. Власне, Ісидор був останнім Київським митрополитом, єдиним для обох частин колишньої Київської Русі. Через деякий час після Флорентійської унії та втечі Ісидора з Москви у Рим, 15 грудня 1448 р. московський князь Василій Васильович знову обирає Іону, який до своєї смерті у 1461 р. носить титул митрополита Київського, але навіть не робить спроби поширити свою владу на єпархії українсько-білоруської Русі. Наступник Іони, митрополит Феодосій, вже носить титул «митрополита Московського і всієї Русі». Відтепер шляхи Київської і Московської митрополій на довгі століття розійшлись; за цей час виробились риси власної національної ідентичності, які призвели кожну з них до формування, відповідно, української та російської православних традицій.

* * *

В російській історіографії діяльність митрополита Фотія подається у виключно позитивному аспекті, – він представляється прихильником єдності Руської Церкви, таким, що поклав багато сил на подолання розділення Київської митрополії, прибічником єдності усіх Руських єпархій незалежно від політичного поділу земель Київської Русі на Велике князівство Московське та Велике князівство Литовське.

Дійсно, його діяльність на цьому поприщі відбувалася з великою витратою сил та енергії і, принаймні за його життя, завершилася видимим успіхом. Цей аспект діяльності митрополита Фотія яскраво відобразився в його численних посланнях до православних віруючих Русько-Литовського князівства, у підтримуванні тісних стосунків з Константинопольським патріархатом та візантійським імператором, в активній участі митрополита як у церковних, так і політичних подіях початку XV ст.

Навряд чи є достатні причини сумніватися в щирості його намірів щодо єдності Руської митрополії в контексті політики візантійсько-московських політичних, церковних, й навіть династичних, стосунків. Однак чи було цього достатньо для предстоятеля Церкви, до канонічної території якої належали руські землі, розділені політично на дві держави, які, до того ж, знаходилися одна з одною у стані війни?

Така складна ситуація вимагала від предстоятеля політичного нейтралітету, рівного ставлення до обох частин митрополії, при якому Київський митрополит ніс би виключно архипастирське окормлення ввіреної йому пастви у політично розділеній, але церковно ще єдиній Русі. Приклади, коли митрополити виступали в якості примирителів ворогуючих і воюючих один з одним руських князів, нам подає епоха феодальної міжусобиці в Києво-руській державі.

На наш погляд, митрополит Фотій стати «над ситуацією» не зміг. Зайнявши київську митрополичу кафедру в той час, коли між Московським і Литовським князівствами йшла війна, він встав на сторону однієї з ворогуючих сторін і вже одним цим прирік Київську митрополію на розділення. Саме діяльність Фотія, в його прагненні об’єднати Руську Церкву виключно навколо і в інтересах Москви, його політична однобічність і ангажованість призвели, в кінцевому наслідку, до поділу Руської митрополії на Київську та Московську. Фотій не міг зберегти церковну єдність, оскільки не був політично нейтральним. Він вів церковну політику в фарватері державних інтересів московського великого князя, фактично спровокувавши ВКЛ на пошук шляхів до нейтралізації впливу Московської держави на православних підданих Русько-Литовського князівства. У такій ситуації єдиним виходом для ВКЛ бачився окремий і незалежний від Москви Київський митрополит. Це виглядало тим більш логічно, що історичний Київ – кафедральне місто Київської митрополії – входив до складу Русько-Литовської держави.

Але чи міг митрополит Фотій, людина непересічна і талановита, діяти інакше? Пам’ятаємо, що Фотій був візантієць за походженням й, головне, за вихованням та способом мислення. Він був цілком відданий інтересам своєї батьківщини, діяв в її інтересах, з цією метою був поставлений Константинополем на Київську митрополичу кафедру і направлений до Москви. Саме Москва, а не ВКЛ, була в сфері політичних і фінансових (а по тому – й церковних) інтересів Візантійської імперії, яка на той час втратила значну частину своєї території і матеріальних багатств.

Фотій не був винний у симонії в класичному значенні цього слова, як його – цілком, однак, справедливо – звинувачували опоненти. Отримавши в Константинополі конкретне політичне доручення, будучи цілком відданим Візантії, він не наважився його порушити, тому й не зміг однаково дбайливо ставитися до обох частин Київської митрополії, хоча і намагався зберегти єдність кафедри так, як він це розумів, і певною мірою був заручником політичної ситуації.

Церковне розділення Київської митрополії на початку XV ст. мало вагоме значення в історії православної Церкви на Русі не тільки в цей період, а й взагалі в історії Руської Церкви, оскільки значною мірою відобразило майбутні тенденції до більш глибокого й остаточного розділення Руської митрополії на Київську та Московську. Розділення митрополичої кафедри часто зумовлювалися амбіціями світської влади та політичними подіями, при цьому й очільники православної Церкви за власною волею чи поневолі були активними учасниками цих політичних відносин між Литовською Руссю та Московським князівством.

 

[1] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – Париж, 1959. – Т. І. – С. 340.

[2] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк, 1955. – Т. I. – С. 112.

[3] Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні: Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. – Харків, 1999. – С. 104.

[4] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 339.

[5] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 340.

[6] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси // Словарь книж-ников и книжности Древней Руси / АН СССР. ИРЛИ; Отв. ред. Д.С. Лиха-
чев. – Л., 1989. – Вып. 2 (вторая половина XIV – XVI в.). – Ч. 2: Л-Я. – С. 475.

[7] Там само.

[8] Бобров А.Г. Летописный свод митрополита Фотия // Труды отдела древне-русской литературы. – СПб., 2001. – Т. 52. – С. 137.

[9] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475; Карта-шев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 340.

[10] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112.

[11] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга поло-вина ХІІІ – ХV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Постаті. – К., 2012. – С. 302.

[12] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112; Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – С. 104.

[13] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112.

[14] Ігор (Ісіченко), архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – С. 104.

[15] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112.

[16] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 302.

[17] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475.

[18] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – М., 1994-1996. – С. 873-879. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://azbyka.ru/otechnik/Makarij_Bulgakov/istorija-russkoj-tserkvi/4#tom4http://www.ex.ua/97313
673
.

[19] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 477.

[20] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. // Материалы международной научно-богослов-
ской конференции «Россия – Афон: тысячелетие духовного единства». – М., 2008. – С. 216-217.

[21] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. – С. 216.

[22] Там само.

[23] Николай (Иоаннидис), архимандрит. Отношения Константинопольской Церкви с Россией в XV в. – С. 217.

[24] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475.

[25] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 340-341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475-476.

[26] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873.

[27] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси.

[28] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 873; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 341; Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 475.

[29] Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской лето-
писью // Полное собрание русских летописей. – М., 2000. – Т. XI. – С. 223.

[30] Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. 5: Суспільно-
політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398-400; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112; Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – К., 1994. – Книга 1: Середина XV – XVI століття. – С. 25.

[31] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 25.

[32] Там само.

[33] Цит. за: Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 25.

[34] Цит. за: Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в українсько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398-399.

[35] Там само. – С. 399.

[36] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 302.

[37] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 398.

[38] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 477. Гру-
шевський вважає, що це відбулося в 1414 р., див.: Грушевський М.С. Вказ.
праця. – С. 399.

[39] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 112.

[40] Там само.

[41] Летопись по Воскресенскому списку // Полное собрание русских летопи-
сей. – М., 2001. – Т. VIII. – C. 88.

[42] Софийская вторая летопись // Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. VI. – Вып. 2. – С. 41-42.

[43] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 255.

[44] Там само.

[45] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 400.

[46] Знаменский П.В. История Русской Церкви. – М., 2000. – [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.orthedu.ru/books/znam_rpz/znam2.htm.

[47] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401; Власовський І. Нарис історії Укра-їнської Православної Церкви. – С. 113-114.; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343.

[48] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 113-114.

[49] Софийская первая летопись старшего извода // Полное собрание русских летописей. – М., 2001. – Т. VI. – Вып. 1. – С. 536.

[50] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 874; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343; Тальберг Н. История Русской Церкви. – Джорданвилл, 1959. – С. 133-134.

[51] Софийская вторая летопись. – С. 41-42.

[52] Густынская летопись // Полное собрание русских летописей. – СПб., 1843. – Т. ІI. – С. 353.

[53] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343; Тальберг Н. История Русской Церкви. – С. 134.

[54] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 114.

[55] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 28.

[56] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257.

[57] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343.

[58] Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 28.

[59] Pelesz J. Geshichte der Union ruthenischen Kirche mit Rom von de ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1878. – Bd. 1. – S. 360-362; Яцимир-ский А.И. Григорий Цамблак: очерк его жизни, административной и книжной
деятельности. – СПб., 1904. Див. також: Саббатовский А. Митрополит Григо-рий Цамблак. – СПб., 1886.

[60] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 343.

[61] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401.

[62] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876.

[63] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401.

[64] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876.

[65] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 113-114; Ульяновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – С. 26-28; Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257.

[66] Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя... – С. 257.

[67] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 876; Кар-ташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 342-343.

[68] Карташев А. Вказ. праця. – С. 344; Прохоров Г.М. Вказ. праця. С. 478.

[69] Карташев А. Вказ. праця. – С. 344.

[70] Знаменский П.В. История Русской Церкви.

[71] Софийская первая летопись старшего извода. – С. 538.

[72] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344.

[73] Там само.

[74] Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой: очерк истории православной традиции между XV и ХХ веками. – М., 2009. – С. 21.

[75] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344.

[76] Там само.

[77] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в. – С. 401.

[78] Прохоров Г.М. Фотий, митрополит Киевский и всея Руси. – С. 478.

[79] Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика импе-раторов с конца XIV в. до Ферраро-Флорентийского собора (1438-1499) // Ви-зантийский временник. – 1994. – № 80. – С. 104.

[80] Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой... – С. 21.

[81] Там само.

[82] Там само.

[83] Ломизе Е.М. Константинопольская патриархия и церковная политика импе-раторов... – С. 104.

[84] Турилов А.А. Григорий Цамблак // Православная энциклопедия. – М.,
2006. – Т. 12. – С. 583-592.

[85] Ипатьевская летопись. – С. 353.

[86] Див.: Fija?ek J. Biskupstwa greckie w ?iemiach ruskich od po?owy XIV w. na podstawie ?rodel greckich // Kwartalnik historyczny. – Lwów, 1897. – S. 51.

[87] Турилов А.А. Григорий Цамблак. – С. 583-592.

[88] Див.: Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344.

[89] Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. – С. 878.

[90] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344-345.

[91] Грушевський М.С. Суспільно-політичний і церковний устрій … в україн-сько-руських землях XIV-XVІІ в – С. 403, кінцеве посилання 1.

[92] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – С. 344-345.

[93] Там само. – С. 344.

[94] Ломизе Е.М. Вказ. праця – С. 104.

[95] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – С. 115.

[96] Турилов А.А. Григорий Цамблак. – С. 583-592.

Источник: Чернігівські Афіни: науковий альманах з літературознавства, історії, філософії та культурології. - № 5. - 2017. - С. 72-94.

 

Пожалуйста, поддержите "Портал-Credo.Ru"!


[ Вернуться к списку ]


Заявление Московской Хельсинкской группы и "Портала-Credo.Ru"









 © Портал-Credo.ru 2002-18 Рейтинг@Mail.ru  Rambler's Top100  Яндекс цитирования